Цікаве спостереження опісля всіх цих дебатів останнього часу про пам'ятники, назви вулиць, узьких письменників та їхню спадщину. Мав розмови із декількома москофілами-пушкіністами і, здається, вловив їхнє основне занепокоєння. Вони бояться того, що наша культура набуває значення, а звична для них – втрачає його. Вони дуже не хочуть стати неактуальними.
Звісно, у своїй аргументації вони часто називають себе захисниками культури загалом, борцями за цінності високої духовності та багатства саме нашої спільноти. Вони хочуть уникнути звинувачень у захисті країни-агресора, тому переводять розмову на загальнокультурний рівень. Дуже часто вживають аргумент, що якийсь із їхніх розпрекрасних авторів насправді дуже важливий у світі, і ми програємо, якщо відмовимось від нього. На словах вони переживають саме за простих українців, але якщо пошкребти, то виявляється, що власне української культури вони й не знають. А головне – не хочуть дізнаватися.
Їм не цікаво відкривати нове, дізнаватися про долю та спадщину "Розстріляного відродження" та пізнішу дисидентську літературу.
Їм зовсім не цікавий новий канон української літератури чи мистецтва.
Їм абсолютно байдуже, які інші нові пам'ятники, не російським діячам, ставлять у наших містах.На запитання про читання інших класиків (українських, кримськотатарських, польських, чеських, грецьких, єврейських тощо), вони відмахуються, що не читали, бо то не на часі, не так значимо, а от російська література – то зовсім інше. І саме в такий спосіб вони доводять, що насправді ні за яку нашу культуру і спільноту вони не переживають взагалі. Вони її не знають, знати не хочуть, а часом і не можуть.Але їм дуже подобається статус-кво, де вони вже прочитали і довідалися найважливіше (на їхню думку), де вони мають гуманітарний мінімум інтелігентної людини, що робить їх авторитетними та важливими. Де імперська матриця вже розказала їм, що вони важливі, що вони знають все необхідне, а решта – то або екзотичне, або чуже, або незначиме. А тут виявляється, що все треба переглядати. Знову перечитувати. Дізнаватися нове. Злазити з усталених "духовних Еверестів" і знімати звичні білі пальта непомильності. Наново відкривати вимарану, закреслену, розстріляну, примушену до мовчання українську культуру. Оглядатися довкола і бачити інші культури.
