А давайте відкинемо звичну мову офіційної комунікації та щиро поговоримо про те, що всіх нас сьогодні турбує. Хоча не так просто сказати, хто це – "всі ми". Які ми, сьогоднішні українці? Ми досі дуже не схожі, сформовані на перехрестях різних впливів, розділені непростими й болісними досвідами, зокрема новими, здобутими впродовж війни.
Хтось долучився до сил оборони ще в часи АТО, хтось – добровільно у перші місяці широкомасштабного російського вторгнення, хтось – лише щойно став на захист України волею випадкової перевірки документів, а хтось не став узагалі. Є ті, хто чекає на близьких із війни, і є ті, хто не дочекався. Ті, хто має несподіваний привілей засинати у тихих містах поза досяжністю російських ракет, і ті, хто майже щоночі прямує з карематом до підземки чи іншого укриття. Ті, хто роками плете сітки і паяє дрони, здає кров для поранених, усіляко допомагає з-за кордону, віртуозно грає на полі дипломатії, відкриває волонтерські збори або скидає на них останні гривні. А є ті, хто понад усе воліє не помічати цієї війни. Так, вони теж українці. І війна рано чи пізно все одно зачіпає навіть їх, адже вона тотальна та екзистенційна. Безкомпромісна. Україна без перебільшення бореться за своє існування.
