За останні роки ми заново відкрили для себе власну країну. Нам більше не треба доводити, що "Україна — це Європа" чи що "Україна понад усе". А рядки гімну про те, що "душу й тіло ми положим за нашу свободу" — вже давно не художня алегорія, а реальність, у якій ми живемо.
Коли 35 років тому Україна здобула незалежність, мало хто всередині країни, крім тих, хто систематично боровся за окрему від совєтів державу, сприймав це як справжню перемогу. Тоді це здавалося даністю, а чимало людей зверхньо називали незалежність "подарованою" та випадковою.
За три з половиною десятиліття ми довели: це не подарунок і не збіг обставин. Усі ці роки — крок за кроком, покоління за поколінням — ми розбудовували власну державу. Спершу вона мала виражені пострадянські риси, але щороку все більше ставала унікальною для цього геополітичного регіону. Ми творили спільноту людей, які, попри помилки, відкати назад чи спалахи туги за радянським минулим, завзято будували нову країну.
Реклама:
З цієї повільної, але неухильної праці постала сучасна Україна. Так, вона не наздогнала за успіхами країни Балтії, неодноразово у своєму розвитку відкочувалася назад. Але росла.
