У хаосі, створеному для всього західного світу провальною американською кампанією в Ірані, Росія побачила для себе можливість відродити підзавʼялий за останні місяці "дух Анкориджа".
Торік це мертвонароджене дитя кремлівської пропаганди повинно було реалізувати імперські амбіції Кремля у невійськовий спосіб. Друзяка Трамп за планом мав примусити українців до здачі територій, оскільки для нього це було незначною поступкою, а про наслідки американський президент ніколи не замислювався. На додачу в плані Кушнера-Віткоффа (а по факту Дмитрієва) зʼявилися інші типові кремлівські забаганки. Обмеження суверенітету України на прийняття політичних рішень — зокрема, зафіксована на юридичному рівні заборона будь-коли приєднуватися до НАТО і ліміт чисельності збройних сил. Буквально здати всі позиції, за які чотири з половиною роки йде війна, щоб — на тлі очевидного в такій ситуації обурення активної частини громадянського суспільства — уже на наступних виборах дати Росії можливість добити нас політично.
Однак не все так сталося, як гадалося, вологі мрії Путіна залишилися мріями і, всупереч побоюванням низки аналітиків та сподіванням низки пропагандистів, червона доріжка в Анкориджі, дружнє рукостискання й поїздка в одній машині з Трампом не перетворили кремлівського очільника на "рукоподаваного", а Росію на геополітичного гравця вищої ліги.
